top of page

Міфи і легенди українців

Народні перекази

Міф — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства.


Легенди — історії про героїв-людей, основою яких є історичні події та постаті.

 

Перекази — усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов´язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва — переказ).

 

Фольклор (усна народна творчість) — художня колективна творча діяльність народу, що відображає його життя, погляди, ідеали.

ПРО ЗОРЯНИЙ ВІЗ

 

 

Цікаво знати

            Міф, на відміну від казки, ніколи не був розвагою, його сприймали як надзвичайно серйозну спробу осмислити і пояснити світ. Саме тому він і дав поштовх розвиткові не тільки мистецтва, але й науки та філософії. На відміну від казки, міф сприймався як “правда”, як істина, а казка завжди створюється і сприймається як “неправда” і розповідається для розваги слухачів, навіть якщо вона має повчальний зміст.

ВІДМІННІСТЬ МІФУ ВІД КАЗКИ

Великий Віз
(Велика Ведмедиця) 

          Назва сузір'я Віз або Вели́кий Віз використовувалася на Україні до 1933 року. Потім назву змінили відповідно російської форми — сузір'я Вели́кої Ведме́диці. 

          Колись дуже давно, а де саме — невідомо, та трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вся вода, і люди без води почали хорувати та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-на-всього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його од cмepті. Далі натрапила вона на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, вкінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала од смерті. Води зосталось у неї тільки на самому дні.

        Йшла вона, йшла та по дорозі сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і восьма маленька та й поставали вони на небі.

        Ото ті зірки і єсть Віз або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька (дід показав близько біля воза маленьку зірку), так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була тая дівчина, а за її щирість бог послав дощ на ту країну.

 

Коментар. Так люди пояснювали форму сузір'їв на небі, прославляли милосердя й доброту. 

ЧОМУ ПЕС ЖИВЕ КОЛО ЛЮДИНИ?

 

       Давно, дуже давно пес жив собі самітний. На кінець надокучило йому все самому блукати в лісі й вирішив собі знайти друга-товариша, з котрим би жив. Але хотів, аби сей його товариш був найсильніший з усіх тварин.

Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

      — Вовче, брате, жиймо в’єдно!

      Вовк одповів:

      — Чому би ні!

      Зачали жити в’єднo. Раз, як ночували в лісі, вчув пес якийсь шелест і зачав трястися-боятися. Пробудив вовка, а той йому каже:

      — Будь тихо, бо прийде ведмідь та з’їсть нас!

      Тоді здогадався пес, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

      — Ведмедю, братику, жиймо в’єднo!

      — Коли в’єднo, то в’єдно, — відповів ведмідь.

      Минула коротка доба. Раз на зорях вчув пес якийсь шелест і зачав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

       — Затягнімся в корч, бо ще надійде лев та роздере нас обох!

       Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Лишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

       — Леве, Леве, королю звірів, жиймо в’єднo!

       — За слугу прийму тя, — відповів лев.

       Пес зостався з ним. Раз так понад вечір зачав пес боятися й зачав вити, гавкати. Вибіг лев з палати й каже йому:

        — Мовчи, бо ще надійде людина й застрілить нас обох!

         Пес замовк, але зараз здогадався, що та людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.

         Пішов пес до людини і пристав до служби в неї. Від того часу й живе пес з людиною.

 

        Коментар. Так давні люди пояснили присутність собаки як домашньої тварини поруч із людиною, утверджували силу й могутність людини.

ДАЖБОГ

   Син великого Сварога, славетний Дажбог-Сонце довгі роки владарював над богами, над людьми і над усім світом. Він був родоначальником русів-українців, першим їхнім князем і незмінним покровителем. Цілі покоління українців гордо йменували себе «Дажбожими внуками» — про що довідуємося із безсмертного «Слова о полку Ігоревім».

     Дажбог мав мужнє широке, схоже на сонячне колесо обличчя й русяву бороду.

       У правій руці він тримав величезний турячий ріг з вином, а з ліва торкалась руків’я дорогого меча, що висів на поясі, — бо Дажбог був богом даючим і караючим.

НЕОПАЛИМА КУПИНА

    Якось польський та угорський королі об'єднали свої війська й узяли в облогу славне місто Дорогобуж, запропонувавши його жителям здатися без бою. Якщо ті не підкоряться, їх буде знищено, а місто — спалено.

   Посланець із Дорогобужа передав королям у відповідь бадилину з листям, схожим на ясенове, та з блідо-рожевими квіточками.

    Здивувалися й замислилися королі, зібрали на раду мудреців. Ніхто не знав, що означає ця гілочка, лише один із радників сказав, що таке зілля горить і не згоряє. Взяв із багаття вогник, підніс до цієї рослини (а її було так багато навкруги!). У ту ж мить кущ спалахнув голубувато-зеленкуватим вогнем. Ще через мить полум'я згасло, а кущ залишився неушкодженим.

    Зрозуміли всі, що хотіли сказати захисники. І мовив угорський король польському, що ніколи вони не завоюють цієї країни, — треба повертатися додому.

   Відтоді багато ворогів хотіли завоювати наш край, але щоразу поверталися ні з чим. А край зеленіє під синім небом, і рожево квітнуть кущі неопалимої купини — так звуть у народі цю рослину. Неопалима купина символізує незнищеність української землі та її народу.

     Таку назву — "Неопалима купина" — має ікона Божої Матері із Сином на руках, яка захищає помешкання від пожежі та блискавки.

     Коментар. Надзвичайні властивості рослини ясенця спричинили появу легенди про край, який був нею врятований, та про мужніх захисників нашої вітчизни, що не віддають її на поталу. 

Квіти ясенця

      Неопали́ма купина́ — терновий кущ, який горів і не згорав, в якому Бог явився Моісею.

      Неопали́ма купина́ (ясенець) —  лікарська рослина. Під час цвітіння контакт із нею може спричинити опіки на шкірі. Влітку рослина має цікавий ефект — вона може горіти, але не згорає.

Бібліотека

Аудіотека

Мистецька вітальня

Дажбог

      Любилися дівчина з хлопцем. Та дівчина була царського роду, а хлопець з бідної сім’ї. От довго зустрічалися вони тайкома і якось на­важилися просити у царя благословення на шлюб.

      Але батько дуже любив свою дочку, бажав їй щастя і заможного життя, тому не хотів віддавати за бідного. Але й доньці відмовити не міг — дуже вже вона плакала, благаючи не ламати її долі, не позбав­ляти щастя з коханим. Тому батько буцімто погодився, а сам потай під­шукував доньці багатого хлопця. Донька день у день питає:

      — Коли, тату, призначите весілля?

      А батько їй:

      — Скоро, скоро. От уже шиють тобі весільну сукню з серпанком, посаг готують.

      Незабаром дівчина відчула, що батько щось лихе має на думці. Пі­шла вона на берег моря, сіла й зажурилась. Вона знала свого батька дуже добре і здогадалася, що той не відступиться від свого задуму від­дати її за багатія. І вирішила, що краще померти, ніж жити з багатим нелюбом.

      Так вона сиділа і подумки прощалася з білим світом — і раптом випливла до неї з моря величезна золота черепаха і каже:

       — Не плач, не журися, голубко. Я тобі допоможу. Візьми цей ка­мінь, розбий його — і всередині знайдеш голку. Вколи нею свій палець і побачиш, що буде.

Сказала і викинула на берег дивний камінь, що мінився на сонці всіма барвами веселки.

        Дівчина легко розбила той камінь, бо він був крихкий. Узяла голку і вколола собі палець. Стало їй дуже боляче, і вона заплакала. Її сльози скапували в море і ставали перлинами. А крапельки крові перетвори­лись на мушлі.

        А дівчина зібрала перлини і віднесла їх своєму коханому. Коли батько побачив, яке багатство має хлопець, то вже не опирався і при­значив день весілля. Так черепаха допомогла закоханим, а в морі від­тоді є перли і мушлі.

ЧОМУ В МОРІ Є ПЕРЛИ І МУШЛІ

Карпати

Читати інші твори

Довідник

ПРИЙОМ У ЗАПОРОЖЦІ

      Запорожці як підмовлять було до себе на Січ якого хлопця з Гетьманщини, то перше пробують, чи годиться бути запорожцем. Ото звелять йому варити кашу:
      - Гляди ж, вари так, щоб і не сира була, щоб і не перекипіла. А ми підемо косить. То ти, як уже буде готова, вийди на такий-то курган да й клич нас, а ми почуємо да й прийдемо.
      От поберуть коси та й підуть нібито косити, а де в чорта їм хочеться косити! Заберуться в комиш та й лежать. То оце хлопець, зваривши кашу, вийде на могилу і зачне гукати. А вони й чують да не озиваються. То він гукав, гукав да й давай плакать:
       - От занесла мене нечиста сила між сії запорожці! Лучче б було дома сидіти при батькові да при матері. А то ще перекипить каша, то прийдуть да битимуть, вражі сини! Ой бідна ж моя головонька! Чого мене понесло між сії запорожці!
       То вони, лежачи в траві, вислухають усе да й кажуть:
       - Ні, се не наш!
      А далі вернуться до куреня да дадуть тому хлопцеві коня й грошей на дорогу да й скажуть:
     - Їдь собі к нечистому! Нам таких не треба! А як же которий удасться розторопний і догадливий, то, вийшовши на могилу, кликне разів зо два:
     - Гей, панове-молодці! Ідіте каші їсти! Да як не озиваються, то він:
     - Чорт же вас бери, коли мовчите! Буду я й сам їсти. Да ще перед відходом ударить на могилі гопака: "Ой тут мені погуляти на просторі!" Да затягнувши на весь степ козацьку пісню, і піде собі до куреня і давай уплітати тую кашу.
     То запорожці, лежачи в траві, і кажуть:
     - Оце наш!
     Да побравши коси, і йдуть до куреня. А він:
     - Де вас у біса носило, панове? Гукав, гукав, аж горло розболіло; да щоб каша не перекипала, то я почав сам їсти.
     То запорожці споглянуть один на одного да й скажуть йому:
     - Ну, чуро, вставай! Годі тобі буть хлопцем. Тепер ти рівний козак;
     І приймають у товариство.

Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів

 

Учень / учениця:

уміє розповідати про виникнення міфів, легенд і переказів, переказувати міфи й легенди, тлумачити їхній зміст;

розуміє роль і місце реального та фантастичного в житті.

Розвиток допитливого, шанобливого ставлення до світоглядних уявлень наших предків.

bottom of page